10. Мощь и слава

С самого начала я всегда получал удовольствие от тренировок. От висов на деревянных полочках, прибитых на стене родительского дома до траверса кирпичной стены в школе Святого Давида, от подтягиваний в гараже на Рождество до работы в пещере Tom's Roof перед поездкой в Америку, от тренировок с Бакаром в Джошуа Три до подвисаний в Политехническом зале в Шеффилде, от лазания туда-сюда по стене Broomgrove wall дождливыми днями в Шеффилде до лазания с верхней страховкой Stoney Middlton и тренировки на лесенке в Buoux — я любил их все. Другие скалолазы тоже тренировались. В 1950-х Джон Гилл занимался гимнастикой ради боулдеринга. Пит Ливси фанатично тренировался в свое время, так же как и Рон Фасетт, Американец, Тони Яниро, был известен как бог тренировок и во многом опережал свое время. Конечно же, Бакар был еще одним пионеров тренировок. Как и они, я использовал тяжелые тренировки для работы над собой.

Я всегда интересовался новыми тренировочными методами, поиском того, что позволит еще чуть-чуть отодвинуть границы возможного. Зимой 1987 и 1988 годов я много времени провел в Германии с Куртом и Вольфгангом. Они все еще жили вместе в Обертрубахе, где я гостил у них несколько лет назад. Я был рад повидать их снова. Когда я приехал, они больше тренировались, чем лазили. Мы ходили в зал под названием Кампус. Это был крутой зал, полный днем симпатичных девушек, занимающихся с небольшими гирьками. Там не было стенда, но Крут и Вольфганг попросили разрешения повесить небольшую деревянную доску для тренировок. Им разрешили только при условии абсолютной чистоты. Она стала известна под названием кампусборд.

Кампусборд был деревянной доской подвешенной к потолку. Она начиналась на уровне груди и поднималась вверх с небольшим нависанием немного меньше, чем на два метра. На нее были накручены серии горизонтальных планок с квадратными углами около 2 сантиметров глубиной. Идея заключалась в том, чтобы висеть на планках на пальцах, делать блок и перехваты по планкам длинными мощными движениями. Я сразу же понял потенциал таких тренировок.

Я начал адаптировать их. Так как планок было слишком много, я частично скрутил их и накрутил большие но очень пассивные зацепки на левой части борда. Справа я накрутил лесенку из мизеров, может быть, 15 миллиметров глубиной с закругленными краями. На них было безумно тяжело висеть. На обратной стороне я прикрутил одну планку глубиной 1 сантиметр. Я погрузился в тренировки на кампусборде. Той зимой Вольфганг не тренировался, так что я часто шел в зал с Куртом, и он вскорости тоже увлекся моими тренировками. Это было очень весело.

Я работал по разным программам. В основном, это были длинные перехваты между далекими планками или прыжки двумя руками. Я делал их на зацепках разного размера и постоянно улучшал свои результаты. Вначале я едва мог подвиснуть на них, а под конец выполнял двойные дино вверх-вниз, иногда пропуская планки. Казалось, что это превосходная тренировка для работы над наиболее важным аспектом силы в скалолазании — мощности. Этот девайс вскорости появился практически в каждом зале и даже породил название стиля лазания без ног.

Я чувствовал прогресс на протяжении месяцев тренировок. К концу зимы я мог делать перехват 1-5-8 статически, фиксируя себя в блоке. Но, кроме этого, я мог подтягиваться на одной руке на 1-сантиметровой планке с обратной стороны борда. Это тяжело, намного тяжелее подтягиваний на одном пальце на петле из веревки.

В следующем месяце я поехал в Бюи. Я почти не лазил все предыдущие месяцы, только тренировался на кампусборде. Той зимой в Германии постоянно шел снег, и полазить не получилось. Я подозревал, что был очень сильным, но форма была не лучшей. В первый день я встретил Дидье Роботу. Мы прекрасно провели время], и, как я и подозревал, я был силен. На разминку я пролез вверх и вниз Fissure Serge, жесткую 7с+, без проблем. После я отправился на La Rose et Le Vampire. Этот маршрут - брутальная первая часть La Rage de Vivre, на котором до сих пор многим скалолазам не хватает силы. Я взлетел на нем. Легкость, с которой я пролез этих два коротких маршрута, требующих взрывной силы, показала, что я был прав на счет моего нового уровня силы. Дидье предложил пойти на No Man's Land на заминку, знаменитую 7а+ на выносливость. Я не смог ее пролезть. Как только я забился, я сорвался. Не смотря на то, что движения казались легкими, длина маршрута убила меня. Я так же был прав по поводу общей формы. Все же, я чувствовал, что лез как зверь, и тот день показался прекрасной разминкой.

Я положил глаз на один определенный маршрут в Буи. Джибе пролез новый маршрут, Le Spectre des Surmutants, третий маршрут во Франции, получивший магическую категорию 8b+, также как и La Rage и La Mininimum. Длинный маршрут на выносливости по огромной бочке из серого известняка с почти 40-градусным нависанием практически по всей длине и с ужасным боулдеринговым ключом в самом конце. В следующие два дня после встречи с Дидье, я работал над движениями на La Spectre. Я чувствовал себя все сильней и сильней с каждым попыткой, но думал, что мне понадобится какое-то время на маршрут. После этих двух дней, я почувствовал себя готовым и сделал день отдыха перед пролазом.

Самочувствие на следующее утро было великолепным. Это знакомое ощущение позволило надеяться, что предстоит великий день. La Spectre сдалась с первой попытки. Размятый, я заонсайтил 8а, что в то время также было практически на грани возможного. Когда я пил кофе в деревне, кто-то сказал, что намерен пробовать 8а+ от Джибе под названием La Nuit de Lezard. Я никогда не пробовал ее раньше и отправился с ним, быстро проработал все движения и залез со второй попытки. Редпоинт 8b+, онсайт 8а и 8а+ за одну тренировку, все в один день, - все достижения высшего уровня сами по себе. Моя сила взлетела благодаря тренировкам на кампусе. Я убедился, насколько мощность помогает в лазании, и большая часть этой мощности появилась благодаря зимним тренировкам на кампусборде.



К концу 1988 года созрело решение купить собственный дом в Шеффилде. К возможным вариантам у меня было только одно требование. Большой подвал — характерная черта многих домов Шеффилда старой застройки — и я искал дом с достаточно большим подвалом, чтобы поместился стенд.

Я давно мечтал о такой возможности, и хотел сделать все в соответствии со своими представлениями, надеясь проверить некоторые свои тренировочные теории для лазания на новом уровне. Кое-кто из друзей уже располагал домашними стендами. Энди Поллит арендовал дом с небольшим отдельно стоящим гаражом, в котором он сделал потолок из двух листов фанеры 2,5х1 с зацепками из доски под руки. Так у него появился свой небольшой стенд. Мы лазили боулдеринги стартуя снизу и придумывая расклад для рук, ни разу не перемещая ноги. Хотя стенд Энди был небольшим и ограниченным, но Энди никуда не нужно было идти. Потом Бен Мун прикрутил квадратный лист фанеры с несколькими деревянными зацепками к потолку гаража. Мы лазили боулдеринги без ног. Хоть это было и клево, но имело свои ограничения. Я хотел объединить все эти идеи со своими и сделать по-настоящему классный стенд у себя дома.

В районе Woodseats я нашел и купил дом с большим сухим двойным подвалом. Сразу после переезда я начал делать стенд. Он должен был быть качественным - отличной возможностью для тренировки. Я сделал каркас и купил фанеру, чтобы его зашить. В одной комнате был низкий горизонтальный потолок, который потом постепенно поднимался до потолка подвала к еще одному горизонтальному участку. Во второй комнате я сделал просто нависающую плоскость с углом около 40 градусов 3 метра шириной и 2,5 метра высотой. Подвал я застело коврами, а сверху положил матрасы. Сделал вытяжную вентиляцию, чтобы убрать пыль от магнезии, повесил тяжелую боксерскую грушу, а также поставил настольный футбол для разминки. Я купил несколько гантелей, сделал турник и поставил лавку для пресса.

Я всегда считал, что из всех областей — сила корпуса, сила рук и плечей, мощные икры — сила пальцев важней всего в скалолазании. Пальцы — это наша связь со скалой. Именно они чаще всего становятся причиной срыва. Я хотел сделать подвал тренажером силы пальцев, и мне были нужны мелкие зацепки. Тогда еще нельзя было купить готовые полиуретановые зацепки, так что я вырезал их из дерева — маленькие односантиметровые блоки, выпиленные из ракитника, с крохотными покатыми краями. Целую вечность я вытачивал эти идеальные микрозацепки и прикручивал их к фанере. Меня так захватил этот процесс, что я запретил себе лазить, пока все не будет окончено. Наконец, последняя зацепка была прикручена. Я был готов. Я достал скальники и магнезию и сел под стендом.

Ужас. Я не смог сделать ни одного перехвата. Зацепки были настолько маленькими и покатыми, что я даже не смог оторвать зада от матраса. Мне пришлось снова взяться за зубило и сделать более активные края. Хотя они все равно остались безумно пальцевыми.

Наконец-то, у меня был свой стенд, и он был именно таким, как я и хотел. Мне нравилось лазить там. Не завтракая утром я занимался всякой ерундой до обеда, когда уже умирал от голода. С пустым желудком и ощущением невероятной легкости я несколько часов боулдерял. Часто ко мне приходили друзья, и у нас были жесткие тренировки. Бен Мун, Зиппи, Марк Лич, Квентин Фишер, Энди Поллит. Это были великолепные тренировки. Пробовать новые боулдеры, лежать, слушая музыку, делать действительно тяжелые перехваты. Все зацепки были пронумерованы, а проблемы имели собственные названия и записаны в тетрадке вместе с именем того, кто сделал первое прохождение. Было круто придумать боулдеринг, который все пробовали.

Я прожил в том доме десять лет, постоянно тренируясь. Мой подвал вывел меня на новый уровень. Я все время пробовал новые тренировочные методы и проверял теории. Много применял из прочитанного, в том числе, теорию бодибилдеров о супер-сетах. Супер-сет — это комбинация упражнений подобранных для достижения очень сильной усталости мышц. Например, жим на скамье, когда вы поднимаете над собой вес, прекрасное упражнение для мышц груди. Но в упражнении также задействуются трицепсы. Тогда первым упражнением необходимо сделать жимы на трицепс, чтобы предварительно утомить эти мышцы до того, как приступать к жиму на скамье. Без помощи трицепсов, мышцам груди приходится трудится намного усерднее, и они прорабатываются намного глубже. Таким же образом я делал подтягивания, чтобы прокачать широчайшие мышцы спины, которые нужны в блоках. В подтягиваниях также работают бицепсы. Поэтому, вначале я делал сгибания для бицепсов, чтобы отключить их и делать подтягивания за счет широчайших мышц спины. Неделю за неделей я становился все сильнее и сильнее. Пришло время найти применение моей силе.



Когда я повторил маршрут Бена Statement of Youth в Lower Pen Trwyn в 1984 году, я заметил тонкую, почти исчезающую щель, проходящую по скале слева. Отсюда предполагаемый маршрут выглядел еще более нависающим и гладким, чем Statement. Очевидно, он был на порядок сложней. Я гадал, возможно ли пролезть что-то такое тяжелое. Весной 1987 года я вернулся взглянуть на него еще раз.

Дюльферяя вниз по линии потенциального маршрута, я пробил несколько шлямбуров. Маршрут выглядел экстремально тяжелым, но зацепок было вполне достаточно, чтобы он был реальным и великолепным. Я начал работать над ним. Понадобилось много времени на поиск расклада - это было несколько хороших дней в том году. Маршрут был намного тяжелей всего, что я пролазил ранее, и мои попытки перешли на следующий год. В 1989 году я почувствовал себя готовым сделать результативную попытку. Последние пару дней у меня уже получались длинные серии перехватов. Наконец-то я мог делать длительные последовательности действительно сложных движений. На третий день я попробовал пролезть и добрался до последнего сложного движения на ключе перед срывом. Великолепная попытка. Воодушевленный, я решил сделать день отдыха и потом вернуться к маршруту.

Моим увлечением в то время все еще была езда на мотоцикле. Так что, в день отдыха со своим Suzuki RGV250 на бусике я отправился в Cadwell Park в Линкольншире покататься на треке. На треке я выгрузил Suzuki, но ощущения во время прогрева шин были не очень. В правом повороте понесло заднее колесо, и меня внезапно выбросило через руль на скорости более 80 миль/час. Я сломал запястье, ребра и кости в стопе. Я выбыл из игры на месяцы, а мой проект переносился еще на год.

Май 1990 года. После очередной тренировки в своем подвале, я вышел, чувствуя себя таким же сильным, как и раньше, и отправился в Уэльс на проект. Шок первого дня - я едва ли мог сделать перехват на нем. Так он ощущался в 1987 году. Неужели я потерял целых три года? Все же, на второй день все движения были намного легче, и пролаз мог оказаться намного ближе. Я испытывал восторг. Я почти забыл, насколько это великолепный маршрут.

Нависающий известняк, лучший рельеф для спортивного скалолазания, встречается по всей Европе, но очень редко - в Великобритании. Из-за этого в нашей стране сложно найти маршруты на пределе возможного. Обычай некоторых европейских странах долбить маршруты предельной сложности, добавляя или убирая зацепки, практически не прижился у нас. Так можно сделать маршрут, идеально подходящий под сильные и слабые стороны первопроходца. Но у нас скалы были вызовом, а потенциальные новые маршруты для лазания были как золотой песок.

Маршрут в Pen Trwyn был идеальным. Это действительно прекрасная линия, требующая силовой выносливости почти все время. Первые 3 метра по вертикальной стене однозначные. А потом начинается нависание на 15 метров с постоянно тяжелым лазанием. Каждое движение предельное. Нельзя останавливаться, нельзя сбросить руки. Нельзя даже помагнезиться. Вщелкивание веревки в оттяжки такое же сложное движение, как и любое другое, так как нужно удерживать себя в напряжении. Многие движения — это длинные перехваты между подхватами. И очень немного активных зацепок. Мое тело все время было напряжено и сгибалось только, когда нужно поддержать контакт со скалой. Ключ находится вверху и включает длинный динамичный перехват с подхвата на покатый мизер. Потом еще несколько длинных перехватов по мелким зацепкам до топа. Нет шансов сделать такие длинные движения, будучи забитым.

После второго дня работы над маршрутом в 1990 году я понял, что успех близок. В день отдыха перед попыткой пролаза, следуя идее «активного отдыха», я завесил верхнюю страховку на классической Е5, Axle Attack и пролез маршрут около 8 раз, сбрасываясь и наслаждаясь движениями. Был прохладный вечер, уже после 7 часов. Самочувствие было превосходным, кроме небольшого волнения по поводу предстоящего редпоинта на следующий день. Я думал о том, как хорошо себя чувствовал и как хорошо двигался на маршруте. Это был правильный момент. Почему не сейчас? Мне было нечего терять.

Кондиция была идеальная, скала сухая и прохладная. Только одна двойка была еще здесь. Сперва я пролез маршрут, отдыхая на каждой оттяжке, чтобы почувствовать все движения. Спустился вниз и настроился на пролаз. Я знал, что должен сделать все, каждое движение, идеально. Один промах равносилен срыву. Взять зацепку немного не так, поставить ногу в паре сантиметров от необходимого положения, любое промедление означают провал. Я каждое движение записал в мозг, как алгоритм программы. Мне нельзя было ни на дюйм отклониться от намеченного плана. Я залез с первой попытки. Со стороны пролаз мог показаться простым, но мне он показался самым сложным из всего, что я пролез.

Я оценил его в 8с, первый маршрут такой категории сложности в Великобритании, и это высокий уровень. Позже я пролезу еще несколько таких сложных маршрутов в Raven Tor и на других известняковых скалах в Peak District и дальше на север в Йоркшире. Но ни один из них не мог сравниться с этим маршрутом, не только в плане сложности, но и по ощущениям. В нем было что-то особенное — в линии, в движениях, в расположении, - и в том, что он означал лично для меня. Бен Мун позже сказал, что это лучший маршрут на известняковых скалах из всех, что он когда-либо пролез. Эти слова много значат. Он также сказал, что маршрут был тяжелее некоторых 8с+, которые он в следующем году пролез во Франции.

Когда мой брат Тоби уехал в Америку изучать садоводство, мы изредка переписывались. Тоби описывал, как ему нравились деревья сорта Ликвидамбар. Он говорил родителям, что по возвращению хочет посадить такое дерево в саду. Но не успел. Так что я назвал маршрут Liquid Ambar. Лучший маршрут, который я когда-либо сделал, в память о Тоби.



Во время работы над Liquid Ambar, мы пробовали еще один открытый проект в Raven Tor. Для пробивщика Энди Поллитта маршрут был слишком тяжелым, и он не имел ничего против. В отличие от Liquid Ambar, маршрут был очень коротким, больше похожим на длинный боулдеринг с несколькими невероятными перехватами. Мы тогда даже не были уверенными, что они вообще возможны. Я первым их сделал, но работа над Liquid Ambar, подготовка к соревнованиям и все прочее не позволили пролезть маршрут первым. Это сделал Бен. Он назвал его Hubble и дал ему беспрецедентную категорию 8с+.

Долгие годы мы отлично ладили с Беном, вместе тренировались и путешествовали. Но мы были и соперниками. Я хотел лазить лучше, чем он, а он хотел лазить лучше, чем я. Мы оба стремились быть лучшими. Это мотивировало и определенно подстегивало нас. Я бы хотел первым пролезть Hubble, короткий силовой маршрут предельной сложности, в дополнение к Liquid Ambar, достойному маршруту на выносливость. Но я был рад за Бена, и он это, безусловно, заслужил. Я считал его лучшим в редпоинте в мире на тот момент.

Кампусборд и домашние стенды стали важным этапом развития в тренировках и скалолазании в конце 1980-х и в 1990-х. Вскорости повсюду стали появляться стенды в подвалах и гаражах. В Шеффилде их было полно, так же как и по всему миру — от Лондона до Аляски и Австралии. Теперь, где бы ты ни жил, у тебя была возможность тренироваться при достаточной мотивации. И эти два маршрута, Liquid Ambar и Hubble, стали прямым результатом того, что мы с Беном пару зим провели в моем подвале. Второе прохождение Hubble в еще большей степени подтвердило рост возможностей благодаря домашним скалодромам.

В 1991 году молодой шотландский скалолаз Малкольм Смит сделал реплику движений Hubble в своей спальне в родительском доме возле Эдинбурга. Он был тогда хорошим скалолазом, но далеко не лучшим. Самый сложный его маршрут на то время был 7с+. Одна зима тяжелых тренировок на своем стенде позволила ему выработать прекрасную технику. После этой зимы он приехал в Raven Tor и пролез Hubble, сделав второе прохождение. Невероятное достижение — перейти от 7с+ к 8с+ за одну зиму. Но к тому же, он казался намного сильней нас. На Hubble, где мы с Беном бросались и хватали зацепки, Мальколм статично делал перехваты, удерживая каждое положение в блоке. Он стал таким сильно просто тренируюсь у себя в спальне.

Наблюдать за попытками Малкольма на Hubble было впечатляющим зрелищем. Он был как робот. Он был очевидно сильнее маршрута. Но не смотря на это, ему понадобилось время на пролаз, что иллюстрирует еще один аспект работы над маршрутом. Люди с небольшим опытом тяжелых редпоинтов считают, что такой пролаз — это формальность и, если провести достаточно много времени на маршруте, можно залезть все, что угодно. Это не верно. Редпоинт не менее стрессовое лазание, чем любое другое. В каждую попытку так много нужно вложить, что у вас их не так уж и много. Пролаз может растянуться на всю жизнь и стать ловушкой. А если начать думать о нем в отрицательном русле, добиться успеха станет еще тяжелей. Это был один из первых сложных маршрутов Малкольма, на котором он все еще учился ментальной стороне редпоинта, поэтому понадобилось немного больше времени, чем можно было предположить, исходя из его силы. Он быстро научился и пролез много тяжелых маршрутов.

Но ментальная сторона часто бывает ключом. Способность добиваться своего, независимо от необходимых усилий, всегда была моей сильной стороной. Часто под маршрутом я думал: «Я здесь и собираюсь попробовать пролезть маршрут, хотя я могу едва ли сделать отдельные движения на нем, но знаете что? Я соберусь и сделаю это».

Потом, когда я пролазил, я думал: «Да, я именно такой».

Я никогда не считал что-то простым. Я боролся как ненормальный, практически падая на каждом перехвате, ноги соскальзывали, я до смерти забивался, пальцы разгибались и кровоточили постоянно. Но я всегда верил, что смогу, и это самое сложное. Многие могут тренироваться и становиться сильнее, и многие это делают, но подняться до такого уровня веры в себя намного сложней. И я работал над этим на протяжении 20 лет.

Я видел тоже самое в американской скалолазке Линн Хилл. Она произвела на меня сильное впечатление во времена, когда я выступал на соревнованиях. Наблюдая за тем, как лезет Линн, я думал, что это невозможно. Она неправильно читала расклад брала зацепки не теми руками, и после делала странные схлесты. Она делала все неправильно, но не срывалась. Казалось, что она забилась в хлам, но не показывала и тени сомнения. Она всегда продолжала двигаться вверх и выиграла множество соревнований. Линн хотела этого, и это вызывало ее животное начало к жизни.

Сильней всего меня мотивировали первые прохождение, и эта мотивация выводила меня на пределы возможного. Мне показывали маршруты, которые кто-то пробовал, и я часто пролазил их раньше, как Powerband в Raven Tor. Там повсюду есть маршруты с названием Стена Джерри или Угол Джерри, часто чужие линии, которые мне кто-то показал. Однажды я лазил в Llanberies Pass вместе с Джонни Дейвсом. Он работал над траверсом на камне, который он нашел на склоне напротив Cromlech. Это был классический боулдер с фантастически тяжелыми перехватами по пассивным зацепкам. Мы пробовали его какое-то время, и, в итоге, я смог его залезть. Около полудня он показал мне еще один не пройденный классический боулдеринг на длинном нависании прямо над дорогой с другой стороны Pass. Движения были жесткими, но у меня также получилось его пролезть. Думаю, Джонни не считал, что упустил первые прохождения классических боулдерингов, потому что в то время этому не придавали значение. Но для меня это было важным, и я хотел их пролезть, и сейчас они со мной: Barrel Traverse и Jerry's Roof. Я дал этим боулдерингам другие названия, но они забылись, так как никто не записывал боулдеринги в гайдбуках, и знания сохранялись только в памяти местных ребят. Имена часто забывались. Я не дал ни одного названия Jerry's Traverse, Jerry's Roof, Jerry's Wall и Jerry's Arete. Я никогда их не называл в честь себя. Это имена, которые им потом дали люди. Только одному боулдерингу я дал свое имя — Jerry's Slab — слева от Joe's Slab в Froggatt. По иронии судьбы, это название забылось.

1980-е были фантастическим десятилетием для скалолазания с огромным прогрессом в уровне. Спортивное скалолазание, рост популярности боулдеринга, искусственные тренажеры, соревнования, самоотдача и, возможно, высокий уровень безработицы, все сошлось вместе и привело к тому, что скалолазы стали больше тренироваться и это вылилось в новые маршруты на скалах. В начале десятилетия самым тяжелым маршрутом в Европе, вероятно, был маршрут сложностью, максимум, 7b или 7b+. Этот уровень поднялся до 8а к 1982 году, потом маршруты братьев Менестрелей ввели новую категорию 8b+ в Buoux. Бен Мун также много поработал над тем, чтобы снова поднять планку сначала на маршруте Agincourt в Buoux, а потом на Hubble, первой 8с+. Уровень постоянно рос. Эта волн достигла кульминации в 1991 году, когда был пройден маршрут, установивший стандарты на все следующее десятилетие.

Вольфганг Гюллих был невероятным скалолазом. Когда я познакомился с ним в 1983 году, самым сложным его маршрутом был Heisse Finger, около 7b+. Два года спустя он пролез маршрут в Австралии в Mount Arapiles под названием Punks in the Gym, который получил австралийскую категорию 32, около 8b/8b+. Я его позже тоже пролез, и, хотя он не был таким же тяжелым, как маршруты Марка и Антони в Buoux примерно в то же время, это все же было одно из самых тяжелых прохождений своего времени. Маршрут стал значительным достижением для Вольфганга. Позднее, в 1987 году он пролез маршрут Wall Street, возможно, первую в мире 8с. Он стал тяжело тренироваться и имел свое видение того, как будет развиваться скалолазание, и что он может сделать для этого. Он стал настоящим специалистом редпоинта, тяжело работая над маршрутами на своем абсолютном пределе, и не лазил много онсайтов или боулдерингов.

Когда мы виделись с ним вместе в 1991 год, он рассказывал о новом маршруте, и хотя не упоминал о его сложности, я видел, что он для него много значит. Он сидел на диете. Утром он съедал немного мюсли и выпивал кофе литрами. Потом уже ел только вечером — стейк и немного салата. Практически без углеводов он стал невероятно жилистым. Кожа не животе у него была такой, как у вас коже на обратной стороне ладони.

В то же время он вывел тренировки на новый уровень. Маршрут, над которым он работал, был красивым, просто ошеломляющим. Он находился на одной из обычных небольших башен из белого известняка, разбросанных в густых лесах Франкенюры, и шел по очень сильному нависанию. Дырки под один палец далеко друг от друга — это практически единственные зацепки на маршруте. Движения включали прыжки на всю вытяжку с одной на другую покатую дырку, на которую переносился весь вес тела, блок и снова такое же движение. Тренируясь перед пролазом, Вольфганг ходил кампусборд, используя только средние пальцы. Он мог сделать 1-5-8 на одной фланге одного пальца на маленькой полочке. Это было невероятным.

Наконец-то он пролез маршрут, назвал его Action Direct и дал ему немецкую категорию XI-/XI. Она переводится в 9а, самый тяжелый маршрут того времени. Это было событие мирового масштаба, и все знали, насколько это тяжело. Action Direct стал результатом невероятных тренировок, которые вложил в него Вольфганг и которые показали, как далеко может завести самоотдача. Это стандарт 9а и по сегодняшний день. Даже сейчас пролаз Action Direct становится новостью в скалолазном мире. Маршрут стал показателем того, насколько спрогресировало скалолазание за предыдущее десятилетие. 10 лет назад уровень лазания едва ли достигал 8а. За последующие два десятилетия уровень едва ли поднялся на пару категорий до 9b или около того.

В 1992 году я имел честь принимать участие в торговой выставке в Германии. Так как я собирался проезжать мимо Обертбраха, хотел встретиться с друзьями. Я позвонил, чтобы узнать, кто будет дома. Норберт Сандер поднял трубку:

«Плохие новости, Джерри. Вольфганг попал в аварию, и это серьезно».

Он давал интервью на радио в Мюнхене и ехал обратно рано утром, отвлекся и съехал с дороги. Простая ошибка. Когда я добрался туда, его уже отключили от аппарата, поддерживающего жизнеобеспечение. Вольфганг умер. Не так давно я был на его свадьбе. Мы веселились, и было приятно видеть Вольфганга таким счастливым. Так мало времени спустя я был на его похоронах. Вольфганг всегда был особенным моим другом, и для меня было большой честью сказать речь перед сотнями людей, которые пришли почтить его память. И это был один из самых тяжелых дней в моей жизни.

Вот что я сказал:

«Возможность сказать что-то о таком великом человеке - большая честь для меня. Невозможно поверить, что Вольфганга больше нет среди живых. Он казался практически бессмертным, благодаря огромным мышцам и сильному характеру. Он был вежливым со всеми гигантом с хорошими манерами, сконцентрированным и целеустремленным, одинаково относящимся к мужчинам и женщинам. Он никогда не зазнавался и почти стеснялся, когда кто-то говорил о его достижениях. Он гордился тем, что сделал, но никогда не хвастался. Я восхищаюсь тем, чего он достиг за 31 год своей жизни.

Думаю, что сейчас неважно, насколько хорошим он был скалолазом. Для меня он определенно был одним из величайшим скалолазом всех времен. Его маршруты с удовольствием будут лазить тысячи скалолазов, а сложные - только некоторые. Но есть и другое, что мы должны о нем помнить.

То, что особенно вдохновляло в Вольфганге — это его жизненный путь. Он не тратил времени зря. Он видел цели и шел к ним честным путем. Он был джентльменом, он был щедрый на деньги(о которых мало заботился) и похвалу.

Сегодня у нас праздник. Мы собрались отпраздновать жизнь Вольфганга, подумать о хорошем и поблагодарить за возможность встретиться с такой воодушевляющей личностью. Наши жизни коротки, и мы даже не знаем, насколько. Я хочу попробовать, примеру Вольфганга, жить на полную катушку и стараться проявлять свои лучшие стороны. У него не было сожалений. Так что, Вольфи, должно быть, ты оставил нас, чтобы где-то начать новую жизнь. Мы гордимся знакомством с тобой и никогда тебя не забудем. С любовью мы благодарим тебя за то, что ты показал нам образец хорошей жизни».

14. Ігри з грошима

Ще за молодих років, коли я був повністю зосередженим на скелелазінні, я сказав батькові, що менш за все я хочу грошей. Він частенько мені це згадував. Я жив на 1 фунт стерлінгів у день, харчуючись найдешевшою їжею, ночуючи в печерах та притулках. Гроші тільки би ускладнили все, стали би в мене на заваді та відволікали би. Гроші нічого би не додали до мого життя. Всі мої друзі були в Stoney та жили таким же самим життям, як і я. Якби в мене було 20 фунтів стерлінгів на день, я би не знав, що з ними робити.

Хоча в мене було так мало, то були чудові часи, ідеальні для тієї стадії мого життя. Та з віком все міняється, з'являється більше відповідальності й, так чи інакше, більшості з нас стає потрібно заробляти гроші.

Знаю, що люди казали, що в мене ніколи не було належної роботи чи я не проробив жодного дня в своєму житті, та це неправда. У 16 років після того, як я склав випускні іспити, в мене ще залишилось декілька вільних тижнів. Треба було ходити до школи, але вже не було жодних занять. У мене був друг Джеймс, чий батько володів невеличкою крамничкою та торгував рибою та картоплею фрі. Мені було вкрай необхідно купити власне спортивне спорядження, то я попрохав Джеймса спитати в тата про роботу для мене. Він погодився.

Мене розмістили у задній кімнаті. Я брав мішки з картоплею та засипав її в машину для чистки. Потім я виймав картоплю і клав її в заповнений водою пластиковий кошик для сміття, куди виливав пляшку хімікатів, щоб картопля не темніла. Це було жахливо, й я пам'ятаю, як вибігав із кімнати зі сльозами на очах від їдкого запаху. За потребою я насипав картоплю у картопелерізку. Також я робив масло для риби та змішував дивний жовтий порошок з кип'яченою водою, щоб зробити соус карі. Це був такий же соус карі, на якому я жив пізніше с Енді Полліттом в Тремадог.

Одного дня мене поставили за прилавок, коли татові Джеймса знадобилося ненадовго піти. Я з тривогою очікував, поки мій перший покупець роздивлявся меню. Він заказав трохи картоплі фрі, трохи риби та трохи сосисек. Я відразу ж забув, скільки чого він хотів, і відчув, як моє лице спалахнуло від сором'язливості. Я взяв всього потроху і склав кіпкою на якійсь газеті. Мені навіть не показали, як це все загортати, так що я просто згорнув папір і виклав це все на прилавок. Коли я відпустив руки, пакунок розсипався. Покупець подивився на мене. Я подивився на касу, на цифри й, нарешті сказав: “2,50, будь ласка”. Наступному покупцеві довелось пройти через тіж самі випробування, тільки цього разу ціна складала 50 пенсів. Незабаром з'явився Джеймсів батько і з настрою покупців зрозумів, що не все гаразд. Мене відправили назад у кімнату для чистки картоплі. Тоді дійшла завершення моя кар'єра у сфері послуг.

Я відпрацював на очистці 3 тижня, заробляючи 50 центів за годину. Наприкінці трьох тижнів я спромігся заощадити 15 фунтів. Я пішов в скелелазний магазин Джо Брауна в Capel Curing й купив перше спорядження - набір закладок, зроблений Inter Alp, дві великі гекси, декілька карабінів та нейлонових петель. Тепер в мене був власний набір скелелазного спорядження, й це було дивовижне відчуття.

Випадково один з продавців магазину пригадав, що тиждень тому до крамниці заходив Піт Лівсі купити декілька закладок. Мені це здалось дивним. Піт Лівсі був одним із найвідоміших скелелазів, проте він мусів ходити до крамниці, щоб купувати спорядження. Я був здивований тим, що він не отримував все це безкоштовно.

Тих три тижні праці в кафешці в Лландудно були моєю останньою нормальною роботою. На щастя, образ життя скелелаза був дуже дешевим. В Тремадозі з Енді Полліттом ми жили на 70 пенсів на день. Пізніше в Стони, живучі на соціальні виплати для безробітних, я міг легко покривати свої витрати з 15 фунтами стерлінгів на тиждень. Насправді, я навіть дещо відкладав.

Батько навчив мене за ощаджувати гроші. Він був бухгалтером і дуже акуратно поводився з грошима. Коли б ми не отримували якісь гроші, наприклад, на День народження, мій батько вів нас у банк, щоб ми поклали їх на депозит. Це стало чудовою звичкою у роки юнацтва, й пізніше вона мені стала у нагоді, чи то коли я виживав на невеликий кошт, чи коли укладав бізнес угоди з великим бюджетом. Уроки мого батька зіграли важливу роль не тільки відносно фінансів, а також у здатності жити з тим, що в мене є.

Батьки завжди підтримували мене, проте гроші на мою першу подорож до Америки в 1983 році були єдиним випадком, коли вони фінансували моє скелелазіння. Та, найважливішим для мене було те, що вони довіряли мені та дозволяли займатися чим я хотів. Тоді я не думав про це, та вони жодного разу не сказали, що я марную час. Жодного разу вони не сказали мені, що треба припинити валяти дурня і почати будувати кар'єру. Вони бачили, що мені подобається скелелазіння, що я дійсно важко працюю, та як багато мені це дає. Вони обидва зробили успішні кар'єри. Мій старший брат Сімон багато вчився й працював, щоб стати кваліфікованим бухгалтером і домігся посади голови міжнародних фінансових стосунків у British Gas. Їм мабуть дуже дивно було бачити, як я вкладаю всю свою енергію у скелелазіння, коли все, що воно може мені дати - це лише спогад у гайдбуці або обкладинку журналу. Мабуть, вони турбувалися про мене та моє майбутнє, та вони жодного разу не спробували відмовити мене займатися тим, що мені подобається. Якби вони спробували, мені було би дуже важко продовжувати жити своїм захопленням. Пройшло безліч часу перш ніж я почав цінувати це, й я дуже їм вдячний.

Незважаючи на моє здивування тим, що Лівсі мав сам купляти собі спорядження, всі знали, що неможливо жити за рахунок скелелазіння. Не дивлячись на те, що я хотів стати “професіоналом”, я знав, що ніхто не дасть мені справжніх грошей, щоб я лазив. Професіоналізм для мене означав повну віддачу: робити те, що я роблю якомога краще, повністю присвятивши себе скелелазінню. Жодного разу, навіть у найсміливіших мріях, я не уявляв, що зможу жити за рахунок скелелазіння. Я лазив тому, що мені подобалось це, і мені подобалось робити це гарно. Це завжди мало самоцінність. Я не хотів грошей, я хотів найважчі маршрути. Я не хотів дорогий автомобіль, я хотів спати в Стоні разом з товарищами.

Коли ми бачили успішних скелелазів, ми ніколи не думали про гроші. Коли ми були молоді та вразливі, ми бачили, що такі люди, як Фосетт чи Лівсі, здавалось, постійно подорожували у неймовірні місця. Ми часто бачили фотографії з ними у екзотичних скелелазних районах. Вони подорожували. Їх образ життя здавався чудовим. Це те, що мене надихало - шанс лазити та мандрувати, побачити світ. То мої відкладення майже завжди ішли на скелелазні поїздки. Як тільки я вирішив, що хочу бути професіональним скелелазом, я зрозумів, що чим більш досвідченим і відомим я буду, тим краще для моєї кар'єри. Таким чином, я вважав гроші, витрачені на скелелазні подорожі, інвестиціями у майбутнє. У мене ніколи не було ніяких проблем з тим, щоб витрати гроші на поїздки.

У молодості я думав лише про те, як звести кінці з кінцями. Я не задумувався серйозно про майбутнє, я просто припускав, що займусь однією з тих робот, що звичайно отримують скелелази. Я буду працювати у скелелазному магазині, продавати подорожі чи вчити скелелазінню. Я завжди відчував, що можу зайнятися чимось таким у будь який момент часу, і це дозволяло позбавитися стресу у часи мого злидарства.

У 1983 році я повернувся з Америки з парою нових скельників Fire. В них я проліз Ulysses та Master’s Wall, й вони викликали справжній галас у Британії. Всі балачки були про ці особливі туфлі, й кожен хотів таку пару собі. Всеж, біля року я був єдиним у Європі власником таких скельників. Бачар поширював їх у Штатах. Й, хоча в Європі можна було знайти пару скельників, схожих на вигляд, у них не було чарівної гуми Fire. Ці туфлі були золотим піском.

У ті часи Wild Country були одним з найкрупніших виробників скелелазного спорядження у Британії. Вони випустили френди, які зробили революцію у щільовому страхуванні. Френди винайшов американець Рей Джардін, проте він не спромігся знайти американського виробника. Марк Валленс, підприємець та засновник Wild Country, одразу ж побачив цінність винаходу та заключив угоду з Реєм. Невдовзі Марк почав випускати їх на заводі в Дербіші та продавати по всьому світі. Wild Country також виготовляли страховальну систему Black Belt, а згодом й Rocks, базовий набір закладок, який став світовим стандартом. Марк розумів, що може укласти угоду про розповсюдження скельних туфель Fire у Великобританії та стати переможцем. Ми домовились про зустріч у кафе Stoney.

В очах скелелазів я вже був пов'язаний з цими туфлями із-за проходжень, що я зробив в них, особливо Master’s та Ulysses, і в мене вже була світова репутація. Марк запропонував імпортувати та розповсюджувати Fires у Британії, якщо я погоджусь їх представляти за процент від продажу. Він збирався домовитися з виробником взуття з Іспанії, Boreal, і моя підтримка могла посилити його позиції. Я погодився й ми поручкались. Потім, майже в таємниці, Марк вийняв щось із кишені. Це була пурпурна стропа, що використовується у відтяжці поміж двох карабінів. В той час відтяжки, зазвичай, мали довжину 15 см.

“Спробуй та дай мені знати, як вона. Вона 20 см в довжину”.

Він змовницькі підморгнув мені, поклав її на стіл та пішов. Я подивився на відтяжку. 20 сантиметрів стропи, що коштує, мабуть, одне пені у виробництві. Проте це була моя відтяжка. Це воно, думав я. Це моє перше безкоштовне спорядження.

Я спонсуємий скелелаз.

Марк отримав контракт на дистрибуцію Fires, а я отримав 2,5% комісійних з продажу у Британії. В мене також були дуже гарні стосунки з Boreal, і я багато років тісно співпрацював з ними, розробляючи скельники. Wild Country та Boreal - обидві компанії були чудовими спонсорами. Марк спонсорував мене роками. Навіть у роки моєї травми, коли я думав, що ніколи не зможу знов лазити, він залишався зі мною та вірив у те, що я повернусь, навіть, коли я на це не сподівався. Не так багато спонсорів, які будуть так чинити, й я це дуже ціную. Він завжди дивився наперед і, нарешті, коли він перестав підтримувати мене, він пояснив, чому. Це були дуже дружні стосунки.

Для Boreal я продавав скельники в Америці, Германії та Франції, а також у Великобританії. Це був сімейний бізнес під керівництвом Джезуса Гарсиа. З ними, такими веселими та передбачливими, було приємно працювати. Вони також були дуже лояльними. В решті решт, я часто бував на фабриці Boreal в Іспанії, розробляючи нові продукти та намагаючись передбачити розвиток скельників.

В той час усі лазили в ботинках з високим голеніщем. EBs, Fires та інші туфлі, які брали з них приклад, теж були такі. Я зустрівся з Бачаром, який тепер теж працював з Boreal, й ми почали розробляти туфлі без високого верху. Ми перепробували кіпу різних форм, оцінюючи носок, шнуровку, кольори, й нарешті зробили перші справжні скельники. Я вигадав ім'я - Ace.

Джекі Годофф, топ-боулдеренгіст в Фонтенбло, працював над іншим революційним дизайном, екстремально легкими та тонкими, м'якими сліперами. Асе та інші схожі туфлі були важкими, з товстою резиною, що забеспечувала гарну підтримку ноги. Сліпери в значній мірі жертвували такою підтримкою задля чуттєвості. Джекі гарно попрацював над дизайном, і коли я спробував пару цих туфлей, вони були фантастичні та несхожі на будь-які інші туфлі. Вони були дуже гладкими, з прекрасним відчуттям скелі та гнучкими, що давало прекрасну можливість ставити ноги у тертя. Вони були без шнурків, тільки з широкою еластичною стрічкою зверху, завдяки чому вони щільно сиділи на нозі. Ми трохи попрацювали з ними, переробивши носок. В той час у мене був Kawasaki GPZ600 Ninja, то я назвав їх Ninja. Роками це був бестселлер Boreal.

В мене була ідея замінити еластичну стрічку на шнурки, щоб забеспечити кращу підтримку ноги. Разом з Бачаром та Джезусом Гарсиа ми почали тестувати прототипи. Зі скельниками такі нюанси, як товщина резини, форма носка чи його ширина можуть привести до значних змін у результаті. Я постійно відсилав прототипи назад на фабрику з новими пропозиціями, весь час намагаючись зробити ідеальні скельники.

З прототипом цих скельників я одержав перемогу в Лідсі в 1989 році. В решті решт, вони були запущені у виробництво під назвою Sprint, але з більш жорсткою підошвою, ніж я використовував. Вони так і не набули популярності через те, що на смак більшості скелелазів, були занадто жорсткі. Нарешті, разом попрацювавши над оригіналом, в 1990 році ми розробили версію з м'якою підошвою, й Boreal випустили Laser. На шнурках, з м'якою підошвою, чорні з рожевою посилюючою нейлоновою стрічкою на носку, Laser були фантастичними скельниками й їх випускали багато років. Я дуже пишався ними. Вважаючи, що навряд чи міг би зробити щось краще, я більш не приймав участь у розробці скельників.

Я заключив багато гарних угод спонсортсва. Вони дозволили мені вести чудовий образ життя, не дивлячись не те, що ледве хтось ще у Великобританії міг звести кінці з кінцями за рахунок спонсорів. Скоріше за все, я отримував вдвічі більше, ніж наступний скелелаз з найкращіми спонсорськими контрактами. Можливо, інші скелелази відчували образу через це, особливо, якщо вони щойно пролізли новий складний маршрут або гарно виступили на змаганнях. Проте, я швидко зрозумів, що річ не тільки в тому, щоб лізти краще за всіх. Треба продавати себе. Це був бізнес, і той самий професіоналізм, який я застосовував в скелелазінні, допомагав мені у моїх ділових стосунках.

Я тяжко працював над тим, щоб виконати всі мої зобов’язання перед спонсорами. Якщо я кудись їхав або робив гарне проходження, я обов'язково писав про це статтю до журналу. Я не отримував від цього задоволення, та це не було легко для мене, проте я це робив. Я завжди домовлявся з фотографами. Це було дуже важливо, бо у ті дні, коли всі були в андеґраунді, останнє, що ми хотіли - це, щоб нас фотографували. Усі перші роки скелелазіння, у Трамадозі, Стоні, Америці, Франції або Германії, якщо хтось і фотографував мене, то це був мій напарник або інший скелелаз. Але зі спонсорами це мало змінитися. Потрібні світлини.

Спочатку я ненавидів фотографуватися: весь день висіти на маршруті, займати положення, повторювати одні й ті самі рухи перед людьми, які дивляться на тебе, як на ідіота. Насправді, я так сильно це ненавидів, що вирішив сам навчитися фотографувати. Я купив непогану техніку, прочитав кіпу книжок і кожен раз, коли зустрічався з фотографами, задавав безліч питань. Так я почав розуміти мистецтво фотографії й чого хотіли фотографи. Ці знання навчили мене поціновувати їх зусилля. Таким чином, я став спроможний допомогти, і моя робота стала набагато простішою та приємнішою.

На додаток до цього, якщо я пообіцяв журналу або спонсору статтю або фотографії, я робив все, щоб вони отримали їх вчасно. Та довіра, яка виникає завдяки цьому, робить стосунки набагато простішими. Я також представлявся редакторам всіх журналів за нагоди не тільки в Британії, а й в Америці та Європі. Так, коли я писав статтю, я відсилав копію всім іншим редакторам також. Мені допомогало також те, що я багато подорожував та лазив у різних країнах та пролазив складні маршрути за межами Британії. Таким чином я набував міжнародної популярності, що робило мене ціннішим для спонсорів.

Я робив також ще одну інвестицію, яку навряд чи робив хтось ще з британських скелелазів. Я відвідував всі торгові вистави в Британії, Германії або Америці. Це було місце міжнародних зустрічей виробників, які представляли свою останню продукцію. Мені було зовсім не у задоволення проводити 3 дні у стінах з жахливим освітленням, постійно спілкуючись з діловими людьми, представляючись та ручкаючись, постійно розповідаючи про себе, про те, що я зробив та розпитуючи про їх продукцію. Проте я це робив. Всеж, вечірні зустрічі з гарною їжею та випивкою мені подобалися більше.

Ці шоу мали критичне значення. Так я знаходив спонсорів: дружелюбне ставлення, стосунки. Я намагався зробити так, щоб ті, хто займаються маркетингом, впізнавали мене. Це була важка робота, але вона займала всього 10 днів на рік, що небагато. Мені також допомогало те, що від природи я досить балакучий та трохи перфекцеоніст, так що для мене це було значно легше, ніж для більшості інших скелелазів.

Хоча я не отримував багато задоволення від написання статей, фотосесій та торгових вистав, так я міг отримати реальну зустріч. На цих зустрічах мені було потрібно спілкуватися з керівництвом компаній та переконати їх спонсорувати мене. Переконати їх дати мені вдосталь грошей, щоб я мав змогу подорожувати світом, лазати та чудово проводити час. Ці зустрічі, які тривали, мабуть, з годину, вирішували як я буду жити наступний рік.

Готуючись, я обмірковував та записував всі причини, з яких ця компанія мала б мене спонсорувати. Я робив це, щоб переконатися самому, що вартий тих грошей, які буду просити. Мені було треба повірити в це самому до того, як я зможу переконати в цьому когось ще. Я буду представляти ваш бренд, я отримую стільки обкладинок, я виграю змагання з вашим спорядженням, я буду працювати над розробкою продуктів, я буду згадувати вас під час лекцій, я буду у ваших брошурах, я зроблю фотографії, на яких я буду працювати над найважчими маршрутами у вашій продукції. За це я хочу отримати таку суму.

Майже завжди я її отримував.

Одного разу не задалась зустріч з німецьким виробником одягу. Я хотів певну кількість грошей, вони запропонували менше. Я спробував пояснити, наскільки корисними для них будуть мої перемоги на змаганнях, проте на той час в мене було ще не так багато перемог, то я не зміг їх переконати. У якості компромісу я погодився взяти меншу суму, якщо вони будуть виплачувати мені 1000 фунтів стерлінгів за кожні виграні змагання. В решті решт, це коштувало їм більше, та на наступний рік вони погодились на мої умови.

В мене також були спонсори, не пов'язані зі скелелазінням. Швейцарська годинникова компанія Swatch заплатила мені за відкриття нового року продаж в торговому центрі Harrods в Лондоні. Це був розіграш. У день події я став у чергу разом зі всіма, потім вийшов з натовпу, добіг до початку черги, забрався на платформу і зі страховкою на мотузці, забрався на будівлю.

Це стало поштовхом для ще одного трюку неподалік біля колони Нельсона у Лондоні на Трафальгарскій площі. Джонні Девіса, Сімона Надіна та мене запросила група Survival, щоб привернути увагу до ставлення до мисливських угідь народу Інну на півночі Канади. Колона знаходиться через дорогу від Верховного комісаріата Канади. Приблизно о шостій ранку ми втрьох перебігли площу, забралися на одного з левів, потім вище на підніжжя колони. Тут можна встібнути відтяжу і полізти по нависанню до самої колони, яка здіймалася над нами на 150 футів. Зверху ліхтарі були закріплені іржавими старими цвяхами більше 100 років тому. Ідея полягала в тому, щоб закріпити петлі для страховки навколо цих ліхтарів. Я глянув на них, та вирішив дозволити Джонні лізти першим, бо він був безстрашним. Зверху він скинув мотузку для нас двох. Симон піднявся по мотузці, щоб зробити світлини, а я намагався пролізти, лише затискаючи щипком декоративні прикраси колони. Мені це вдавалось, поки не лишилося лише 30 футів до верхівки. Проте, один і той самий рух на протязі більше ніж сотні футів, забив мене вщент. Всеж, я був дуже задоволений собою та подивився вниз на натовп, що спостерігав за подією. Не дивлячись на те скільки людей було на площі внизу, лише купка туристів дивилася у моєму напрямку. Вони були більш ошоломлені ніж вражені. Боже, я чисто лізу колону Нельсона, й це вся увага, яку я отримав. Що ж треба зробити, щоб привернути до себе увагу у наші часи?

Потім краєм ока я помітив метушню зліва. Великий натовп збирався у коло, у центрі якого ледве вдягнена блондинка з довгими ногами фотографувалася, показуючі різні туфлі. Коли вона брала нову пару, починалися спалахи та новий сплеск аплодісментів.

На колоні Нельсона ми розгорнули банер: Врятуйте інну. Ми подивилися вниз на наш невеликий натовп спостерігачів. Сімон взяв з собою термос та бутерброди, то ми сіли та деякий час насолоджувалися краєвидом перед тим, як спуститися на землю. Тут поліція записала наші призвіща та адреси й зробила попередження. Ми були вільні йти куди завгодно.

Навесні 1989 року я поїхав до Бельгії домовлятися про спонсорську угоду з тамошнією компанією. В Бельгії було декілька завзятих скелелазі, проте майже не має скель. Через це побудували пару скеледромів, що було дуже круто на той час. Мій старий приятель Арнольд Т’Кінт працював на одному за них з назвою Альпин. Мені не терпілося побачити скеледром та Арнольда, тож я домовився зустрітися з ним та відвідати зал.

Я був дуже вражений. Стенд розміщався у великому складі, стіни якого були зашиті металевими конструкціями з фанерними щитами, як на змаганнях. Стіни були високими - до 40 футів - та мали гаки, так що можна було лізти з нижньою страховкою. Вони були вкриті різнокольоровими поліуретановими зачіпками на болтах - лінії маршрутів різної складності йшли по зачіпкам різного кольору. На той час у Британії були стенди, але вони й близько не були схожі на цей скеледром. Частіше за все це були рівні вертикальні стінки з бетону з вибитими дірками або причепленими невеликими камінцями у якості зачіпок. Там можна було лазити траверсом або вигадувати власні проблеми. Я бачив, наскільки чудовою була ідея бельгійців. Вона мала великий потенціал. З собою в мене була одна з перших ручних відеокамер, яку я придбав у Японії, то я записував все, що бачив.

Вернувшись у Британію, я почав обмірковувати можливість побудувати власний скеледром. За потребою, я міг би там також працювати та почуватися більш безпечно у фінансовому плані. До того ж, він би забеспечив можливість тренуватися для скелелазів. Мені була потрібна підтримка. Я звернувся до Марка Валланса з цією ідеєю та показав йому відео. Він сказав, що це чудово виглядає й порадив звернутися до Діка Тернбулла. Дік тримав магазин спорядження Outside в Пік Дістрікт. Пропозиція полягала в тому, що ми побудуємо стіну, а Outside відкриє там магазин, щоб продавати спорядження та заробляти гроші. Все було узгоджено й ми почали шукати потенційне приміщення.

В той же самий час у ще одного скелелаза з Шеффілду, Пола Ріва, виникла така сама ідея. До нього дійшли чутки, що я теж шукаю будівлю для скеледром. То одного дня він звернувся до мене й розповів, що знайшов потенційне приміщення. Він хотів знати, чи готовий я укласти з ним угоду, бо вважав, що моя репутація та досвід допоможуть йому зробити кращій стенд. Я виявив зацікавленність, то він повів мене до будівлі в старій індустріальній частині Шеффілда. Колись це був сталелітейний цех, нині покинутий. Фактично, це була величезна пуста коробка. Як тільки я побачив його, я знав, що він підходить ідеально.

Я розповів Полу про нашу угоду з Марком Віллансем. Я вважав, що гроші будуть проблемою тільки для нас двох, то переконав Полу взяти у справу Outside та Wild Country. Без їх підтримки, це було б занадто дорогою справою з занадто великими фінансовими ризиками. На той час у Великобританії не було жодного стенду, схожого на той, що ми планували побудувати. Та хоча у всіх великих містах вже були якісь стенди, ми не знали, чи захочуть люди приходити до нас. Я не хотів через це опинитись на вулиці, то ж я і Пол зробили по 24,5% інвестицій, а Wild Country - 51%. Робота почалась. Ми звели багацько стін для маршрутів, боулдерінгову стіну, магазин та кафе. Ми назвали його Foundry.

У день відкриття погода була на нашому боці. Дощ не зупинявся. Ідеальна погода, щоб піти на скеледром. Та всеж у нас було всього 2 відвідувача. Цілий день я гриз собі лікті. Що я накоїв? Звісно, люди не захочуть лазити на стенді. Про що я думав? Весь перший тиждень випадкові відвідувачі інколи заходили до нашого стенду. Проте, після цього, спочатку повільно, потім набагато швидше, всі більше та більше людей приходило до нас. Стенд став популярним місцем. Тільки за перший рік у нас було 90 000 відвідувачів. Люди з Америки та Канади приходили до нас. З того часу справи постійно ідуть добре, забеспечуючи досить стабільний прибуток. В решті решт, Outside та Wild Country захотіли вийти, то зараз ми з Полом володіємо Foundry 50 на 50. Це досі ще один з найкращих стендів, який забеспечує роботою чимало людей.

На протязі середини та кінця своїх тридцятих років, я почав замислюватися про те, як я збираюся забеспечувати себе у довгостроковій перспективі. Я вже міг бачити кінець своєї скелелазної кар'єри та знав, що мені потрібна диверсифікація - вийти за рамки спорту, щоб знайти спосіб забезпечити життя. В мене було чудове положення для цього. В мене був певний дохід від Foundry та деякі інвестиції в акції, то ж в мене була певна стабільність та можливість рухатися. Й в мене була купа вільного часу, який я міг вкласти в проект. Приблизно в той же час я обзавівся сім'єю, то фінансова безпека стала набагато важливішою. Це сильно змінило мої погляди. Мені вже було недостатньо просто зводити кінці з кінцями. Я мав забезпечувати інших.

У мене був добрий друг в Шеффілді на ім'я Пол Ватсон. Пол був колишнім професійним велосипедистом та чемпіоном Британії з road race в 1985 році. Він також виступав на Тур де Франс. Також як і я, Пол покинув спорт та шукав спосіб заробляти гроші. Він купив кімнати в Milton Keynes та здавав їх професіоналам. Вони знаходились в гарному місці, то плати за оренду з легкістю вистачало на покриття закладної. Він розповів мені про інші будинки, виставлені там на продаж та запропонував їх подивитися. Я продав свої акції та купив будинок в Milton Keynes. Оренда йшла гарно, то невдовзі я купив ще два за гроші від першого будинку. Незабаром ціни на нерухомість злетіли, то мої будинки коштували купу грошей. Я почувався дуже фартовим. Це було на початку 2000-х, то ціни на житло продовжували зростати ще кілька років, подвоючись десь за 5 років.

З мого досвіду в бізнесі я вирішив, що для того, щоб заробити гроші, треба спілкуватися з людьми за чашкою кави. Люди підказують ідеї. На шляху з'являються можливості. Мій досвід в скелелазінні навчив мене цьому. Якщо можливості та гарні ідеї сходяться разом, ти хапаєшься за них, якщо можеш.

Ще один мій друг, Ешлі, управляючий нерухомим майном, розповів мені про паб, The Old Crown, який виставлявся на продаж в Шеффілді. Він був в поганому стані та потребував перебудови, то Ешлі запропонував профінансувати це. То я, маючи купу вільного часу, повинен був стежити за ходом роботи. Потім ми змогли би здати паб в оренду та зробити кімнати для здачі в оренду на верхніх поверхах. Я погодився, й ми його придбали.

Я розумів, що чим швидше я закінчу проект з пабом, тим швидше я зможу розпочати оренду та заробляти якісь гроші. Коли все закінчиться, я зможу знову лазити, грати в гольф та повернути гроші. Я відразу взявся за справу. Майже 7 днів на тиждень я був там, наглядаючи за будівельниками, перевіряючи рахунки, бігаючи по магазинам, роблячи всі роботи, які міг. 7 місяців потому ми дійшли фінішу. Ми здали паб, а також кімнати наверху.

Десь через рік Ешлі знадобився капітал, тож я викупив його частку. Тепер я сам володію пабом, а кімнати здаю подобово разом зі сніданком. Моя жінка Шарон приймає замовлення, в пабі готуються сніданки, а прибиральниця приходить за потребою змінити постіль та прибрати кімнати. Якщо подивитися на календар замовлень, то він досить щільно заповнений, та всі вісім кімнат зайняті. B&B виявився чудовим джерелом доходу, який зараз працює майже без зусиль.

У 2002 році будівлю напроти Foundry також виставили на продаж. Тож я запропонував Полу Ріву придбати її. Я не мав уявлення, що робити з нею, та, принаймі, було б вже непогано повністю контролювати подвір'я. Він не був певний, мені подобалась ідея володіння цією будівлею, та ми обидва декілька раз змінили свою думку. Всеж, я переконав Пола, що це гарна ідея. Ми придбали будівлю.

Коли вона була вже в нас, ми ще не знали, що з нею робити. Я запросив туди архітектора, й він спитав, чи не хотіли би ми зробити план для апартаментів. Ми мали отримати дозвіл на те, щоб зробити житлове приміщення. Це суттєво збільшило б вартість будівлі. Я звернувся за порадою до експертів, і вони сказали, що справа може вигоріти. Всеж, це коштовний процес, який потребує проведення великої кількості тестів та архітектурних креслень. Були потрібні досить ризикові інвестиції. На той час Пол вирішив, що це забагато для нього через інші його проекти. Я взяв все на себе й викупив долю Пола. Це був дуже дорогий та важкий процес, що тривав майже 6 місяців, та нарешті настав той день, коли рада задовольнили моє прохання. Це була фантастична новина. Я вирішив просто продати будівлю, ніж брати ризики перебудування на себе, та після декількох жахливих фальстартів, через рік, продаж відбувся. В фінансовому сенсі, це був величезний успіх.

Після того, як угода була укладена, я не міг не пійти банк дізнатися баланс рахунку. Менеджер сказав його мені.

“Ні, - відповів я, - надрукуйте, будь ласка. Я хочу бачити його”.

Я приніс шматочок папіру додому та приколов до стіни. Декілька днів я дивися на нього, думаючи, що маю з ним щось зробити, та це було забагато задля того, щоб розуміти, що з цим робити. Нарешті, я придбав топовий годинник, Breitling Super Avenger, інкрустований восьма діамантами. Коли я надягав їх, всі вважали, що це підробка, так що я продав їх ділеру.

Я не обманюю себе, проте знаю, що уклав декілька вдалих угод. Foundry гарно працює, також як і паб, а придбання складу було гарною думкою. Проте в мене не має ілюзії стосовно того, що я талановитий бізнесмен та зможу продовжувати з великими угодами. Я був обережний та уважний задля того, щоб мої угоди були вдалими. Це були гарні ідеї, що непогано окупилися, то я зараз маю можливість користуватися перевагами з цього.

Сьогодні я забезпечує себе і мені подобається, як в мене ідуть справи. B&B, в першу чергу, забезпечує родину, то якщо мої діти чогось хочуть, вони можуть це отримати. Якщо хтось телефонує мені та питає, чи не хочу я зіграти сьогодні в гольф, я можу погодитися, якщо захочу. Якщо за прогнозом завтра в Whitby планується чудовий серф, то назавтра я їду до Whitby. Можливо, у майбутньому я займусь чимось ще, та зараз я не міг би бажати більшого.